Чому не варто порівнювати себе з іншими?
Насамперед тому, що в цьому просто немає жодного сенсу. Уявімо, що ми всі змагаємось на одних спільних Олімпійських іграх – на Жалолімпіаді 😉. Тільки тут правила зовсім не такі, як у спорті:
- Жалоба не грає за правилами fair play. Вона може «накрити» тебе в найнесподіваніший момент, у перерві між «раундами». Наприклад: ти просто зайшов/-ла до туалету, дивишся в дзеркало – і раптом починаєш плакати…
- Ніхто не біжить на час, але вболівальники думають, що у гравців є лише півроку, максимум рік.
- Мабуть, десь є фінішна пряма, але не впевнений, що хтось її бачив.
- Замість однієї бігової доріжки з доріжками-«коридорами» у кожного є свій власний трек, який тягнеться в інший бік. І, що гірше, одні траси довші, інші – коротші.
- Ви тренуєтеся бігати з бар'єрами, але коли приїжджаєте на місце змагань, вас одягають у плавальний костюм, і ви змагаєтеся в синхронному плаванні, навіть якщо ваш „особистий рекорд” - 2 басейни жаби.
- ти таки стартуєш у бігу з бар’єрами, як і планував/-ла, але подруга, з якою нібито «змагаєшся», грає в настільний теніс. І ваші результати просто неможливо порівняти.
Ось чому участь у Жалолімпіаді не має сенсу. Або інакше: має сенс тільки тоді, коли ти не дивишся одержимо на фініш, а дивишся на сам шлях. На свій шлях, який тобі потрібно пройти, щоб якось знову знайти себе в житті після втрати близької людини. Варто помічати інших на їхніх доріжках. Пам’ятати, що вони теж борються. Підтримувати одне одного. Подавати руку, коли наші траси на мить біжать поруч.
Чому так відбувається?
Ми любимо порівнювати себе з іншими, бо завжди знайдеться хтось, кому «краще» або «гірше», ніж нам. Порівнюючи, ми намагаємось заспокоїти голову: «Я в цьому не одна / не один». Проблема починається, коли раптом треба вирішити, хто має стати на п’єдестал, – адже кожен у глибині душі хоче опинитись на першому місці. І це нормально. Для кожної людини її втрата – найбільша й найважча. Не можна мати чийсь чужий зв’язок, чиюсь стосунковість. Неможливо любити когось чієюсь чужою любов’ю.
арто усвідомити, що на фініші кожен виходить на свій п’єдестал і отримує нагороду, заради якої, попри все, варто було боротися, – себе самого / саму себе.
Якщо тобі хочеться поговорити про горе в безпечній, доброзичливій атмосфері, запрошуємо на зустрічі Дому Полегшення (Grief House Warsaw) – спільнотного простору підтримки в жалобі. Актуальні дати ти знайдеш у нашому календарі.
