Горе схоже на ту загалом нелюбиму в родині тітку, яку ніхто ніколи не запрошував, а вона все одно приїхала — з валізою, повною жалю, докорів і скарг. Вона розляглася у вітальні, а невдовзі й у всьому домі, бо ти буквально перечіпаєшся об тітку і про речі, які вона порозкидала. Додаймо ще, що тітка весь час плаче, голосить і взагалі є нестерпною. Вона мала залишитися на кілька тижнів, місяців, максимум на рік — а тим часом рік минув, а тітка й не думає виїжджати. Сидить собі як ні в чому не бувало, апатично шморгає носом, в’яже спицями сіру, сумну шкарпетку. Наче збирається залишитися тут. Назавжди. «Цього вже досить», — думаєш собі. Спочатку незграбно, але ще ввічливо даєш тітці зрозуміти, що їй уже час повертатися до власного дому. Тітка не чує, або вдає, що не чує, і далі в’яже свою шкарпетку. Укол злості змушує тебе додати трохи шпилькою, що кожному потрібен «простір». На що тітка, не підводячи очей від в’язання, бадьоро відповідає, що твоя вітальня для неї цілком достатньо простора. А коли ти нарешті втрачаєш над собою контроль і наказуєш їй негайно збирати манатки, тітка повільно встає і з ображеною гідністю змотує шкарпетку. Вона виходить, шаркаючи капцями. «Нарешті», — думаєш із полегшенням, але й з певним збентеженням, що дійшло аж до такої сцени, аби тітка нарешті вирішила піти. Та дуже швидко ти розумієш, що тітка зовсім недалеко відійшла — вона лише пішла на кухню заварити заспокійливі трави. Ні, ні, так легко ти її не позбудешся…
Життя з горем для мене виглядає точнісінько як життя з цією нестерпною тіткою. Воно псує мені найкращі миті, додає ложку дьогтю в банку меду, не дає про себе забути. Тим часом світ мчить уперед, наче нічого не сталося, усі вже давно забули про «маленьку сімейну трагедію», поглинуті своїми справами — і схоже, що тільки я застрягла на місці. У мене є відчуття, що я залишилася сама зі своїм смутком і з жалем, якого ніхто інший не здатен зрозуміти…
Як пише Джанін Кво у своїй книжці Welcome to the Grief Club («Ласкаво просимо до Клубу горя» — власний переклад): «Я часто кажу про горе як про досвід, що найбільше ізолює, — попри те, що це один із найпоширеніших людських досвідів». Цим одним реченням письменниця дуже влучно підсумувала сучасну культуру, в якій тема горя фактично стала табу, приватною або навіть соромітною справою, про яку в товаристві просто не заведено згадувати. «Період жалоби» фактично зводиться до підготовки до похорону та участі в церемонії. І хоч у цей час ми ще можемо сподіватися на співчуття і знаки підтримки з боку дальших родичів, знайомих, друзів — через місяць чи два западає тиша. Уже ніхто не спитає, як ти, як ти це витримуєш. Про померлу людину фактично вже зовсім не говорять, навіть за родинним столом — хіба що в одному реченні, після якого настає ніякова тиша. Сусід швидко змінює тему, кидає якийсь банальний жарт, щоб розрядити похмурий настрій — аби тільки не говорити про смерть. Може, тобі іноді хочеться згадати, викликати в пам’яті добрий, а може й сумний спогад, поділитися ним із кимось, але дуже швидко ти ховаєш ці думки й почуття під килим. Іноді хтось запитає: «Коли він помер?» — а коли дізнається, що 2, 3, 5 чи 8 років тому, на його обличчі з’являється здивування, ніби він хотів би додати: «І тобі досі не минуло?»
А правда в тому, що горе ніколи не минає — навіть якщо воно не щодня у наших думках. Іноді якийсь краєвид, запах, іноді конкретна дата в календарі викликає тінь померлої мами, сестри, бабусі, померлого батька, дядька, дитини. Цю порожнечу після когось важливого в нашому маленькому, приватному всесвіті неможливо просто стерти, залатати, заклеїти пластирем «доброго» слова, сказати собі, що все це вже позаду, тепер уже все буде добре. Іноді свята, які колись були милими, стають нестерпною мукою, бо за столом бракує саме цього одного обличчя…
То що ж ми можемо зробити, коли горе придавлює нас своєю вагою, коли ми почуваємося відчуженими або маємо враження, що наш світ стоїть у вогні — а ніхто ззовні цього не помічає? Ліками від цього, як пише Джанін Кво, є спільнота: спільнота людей, які переживають горе, і яка виходить за межі одного народу, раси чи однієї системи вірувань. Тож будьмо присутні. Не судімо поспішно. Будьмо поблажливими до себе й до інших. Пам’ятаймо, що кожен переживає горе у свій власний, унікальний спосіб. Що воно може складатися з цілого спектра емоцій: від розпачу, апатії, пригніченості, страху, гіркоти — до полегшення, надії, обережного оптимізму щодо майбутнього. Хтось може уникати людей, хтось інший шукає контакту; хтось заливається сльозами, а хтось не плаче, але так само занурюється в жаль і спогади про минулі щасливі дні. Комусь може бути потрібна сталість, він знаходить опору в усталених роками ритуалах щоденного життя, а хтось інший, навпаки, потребує радикальної зміни: зміни роботи, переїзду або бодай нової зачіски чи кольору волосся. Кожен із цих різних способів проживання горя є нормальним, важливо лише, щоб ми обирали спосіб у згоді із собою, а не під тиском чужих очікувань. Так само і тривалість горя має залежати тільки від нас самих і випливати з нашої природної потреби. Проживання горя не є лінійним процесом, періоди посиленого смутку й туги можуть чергуватися з періодами прийняття, щастя — і це теж нормально.
Не борімося з горем, бо його неможливо перемогти. Але є надія, що якщо ми дозволимо собі (і іншим) просто прожити горе, дозволимо йому побути в нас і з нами, з усім спектром емоцій, який із ним пов’язаний, — то ми бодай трохи його приручимо. Можливо, ми нарешті звільнимося від тягаря власних і чужих очікувань щодо того, яким це горе має бути, і дозволимо йому просто бути. Можливо, зрештою нам стане з ним хоча б трохи легше.
На допомогу в тяжкій ситуації, перед обличчям багаторічного вже горя, як моє, іноді може прийти гумор. Скажу вам, що я вже трохи примирилася зі своєю буркотливою тіткою, яку ніхто не запрошував. Вона мені далі не подобається. Я воліла б, щоб вона ніколи до мене не приходила. І все ж після прочитання The Grief Club я вже розумію, що ця буркотлива тітка, яку дехто називає горем, теж потрібна мені в житті й має свою роль.
Зітхаю. Встаю. Іду на кухню — вип’ю з тіткою трав’яного чаю…
Варшава, 14 червня 2026 року
* Tекст, натхненний книжкою Джанін Кво: Welcome to the Grief Club
Аніта Пачуцька, есеїстка